Неділя, 21/01/2018, 23:05Вітаю Вас Гість | RSS
ПШБФ с.Тучин
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 13
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наше село


Історія села
 
          Про походження назви цього міста майже відсутні пояснення вчених, тим паче, немає і писемних джерел, де б містилися такі тлумачення. Побутують лише народні варіанти. Один з них, ніби багата аристократка, до маєтностей якої входило це давнє поселення, зустрічала поважних гостей від короля.  Коли вони вручили їй високий титул, княгиня на радощах вигукнула: ,, "Тут і чин".
          Такий епізод, звичайно, міг мати місце у добу феодалізму чи й дещо пізніше. Проте, зважаючи, що ні в літописних згадках, ні в переказах про Тучин немає відомостей про його попередню назву, правдоподобнішою версією може бути та, що назва походить від прозвища чи імені його першого засновника - Тучи (Туча) (у прадавні літа були ж Гомін, Дрізд,  Корінь, Зорик і подібні). У розмовній мові й народилося: «чий курінь?", «чий лук?", «чий впольований вепр?» - Тучин. Мабуть, той Туча з'явився на світ при якихось несприятливих природніх умовах чи змалечку був аж надто похмурим, і незграбним. Так весельчаків не називали...
          Дехто з місцевих жителів схильний вважати, що назва Тучин походить від того, що на наш край колись насувалися чорними тучами багато ворогів. Але ж це поселення виникло, мабуть, ще в добу первісно-общинного ладу, коли більшість племен жила у злагоді.
          Існує дві давні згадки про Тучин - у книзі «Збору і степу». Стецького, виданій у Кракові в 1888 році  датується 1542 роком, та в документах опису Луцького замку за 1545 рік, виявлених Тимчасовою комісією для з'ясування давніх актів, що працювала впродовж 40-50-х років XIX століття.
          На XVI століття містом та довкільними землями біля нього володів Богдан Семашко – феодал великого князівства Литовського. Тоді ж тут на березі Горині побудовано грізний замок, опоясаний земляними валами, обкопаний ровами та облаштований лабіринтом підземних ходів, котрі частково збереглися до наших днів.
          А в 1569 році, після Люблінської унії, Тучин, як і вся Волинь, відійшов до Польщі. Незважаючи на це, рід Семашків продовжував володарювати на цих землях ще більше сотні років. У відомості, що в 1596 році місто належало Олександру Семашку.
          Дещо спокійніше жилося Миколі Семашку. При ньому Тучин було розмежовано на Новий і Старий. Це сталося з причини поділу майна між спадкоємцями. А ними були магнати Данилевичі та Мишкевичі.
          З другої половини XVI століття Тучин за адміністративно-територіальним поділом належав до Луцького повіту Волинського воєводства. На долю його мешканців випало немало потрясінь: розпочалися масові заворушення серед козаків та селян проти польського гноблення. Одним з найпотужніших виступів у ту пору стало повстання, очолені Криштофом  Косинським та Северином Наливайком. Загони останнього в 1596 році не тільки були в Тучині, але неподалік міста дали відчайдушний бій переважаючим силам противника. Багато місцевих жителів влилися до козацько-селянського війська і продовжували визвольний похід у глиб України.
          Ще запеклішою була боротьба за національне визволення в роки Хмельниччини. Вже у 1649 році у Тучині побувало двотисячне козацько-селянське військо під рукою Максима  Кривоноса. Воно зруйнувало садибу магнатів, спалило уніатський храм, збудований Семашками у 1614році. До речі, цей костел за своє існування палав у вогні кілька разів. Неодноразово відбудовувався і достояв до наших днів.
          Шляхта, що спершу розбіглася з своєю охороною, невдовзі, зібравши сили, знову повернулася до Тучина. Бої тривали як в місті, так і в навколишніх селах. Все ж таки перемогли повстанці.  Колишні володарі повернулися до своїх маєтків після того, як Волинь за Андрусівським перемир'ям (1667 р.) відійшла до Польщі.
          Довго відбудовувалися палаці, підприємства та виробництва. На кінець ХVІІ-початок XVIII століть припадає спорудження шлюзів на Горині, внаслідок чого на річці продовжувалося судноплавство. Маючи достатні запаси лісоматеріалів та родючих земель, в Тучині започаткувалася деревообробна промисловість, розширилися посіви зернових культур, стали провідними городництво, садівництво, відновилося бортництво. Населення стало жити заможніше. Це сприяло тому, що у 1711 році на давньому церквищі зведено храм Святої Великомучениці Параскеви (П'ятниці).
          Багатства князівських та графських родин помітно зросли. У Тучині поновлено річкову пристань, від якої товари та вироби відправлялися у великі міста Західної Європи. Вже на початку XIX століття звідси щорічно відходило водою більше 120 плотів з деревиною.
          Понині справжньою окрасою Тучина, та й, напевне, у волинського народу є Преображенська церква, побудована ще в 1730 році. Цей храм капітально налагоджено в 1864-1879 роках. 
          В основі плану церкви лежить звичайне трьохчасне розділення на зруби, які створюють «корабель» з віссю «схід-захід». На відміну від інших волинських деревяних церков, Преображенська церква володіє гараздо більше развинутою зовнішньою об’ємною пластикою.  Кожен зруб як би самостійно развивається по вертикалі, закінчуючись власною восьмигранною верхушкою, яка своїм виглядом нагадує більш шлемоподібну, чітко виражена вертикальна ритміка чотирьох ярусів. У будові помітне схождення стін до верху, нерівності в обшивці зрубів придають споруді надзвичайну природність та скульптурність, що дозволяє віднести її до числа пам’яток будівельного мистецтва, в якійсь мірі схожій за архитектурним стилем з деревяними культовими спорудами Поділля та лівобережної Украйни XVII -  XVIII століть.
          Тучин і прилеглі території переходили з рук у руки: Тишкевичі перепродали містечко Центнерам, останні - у свою чергу Потоцьким, ті - Любомирським, потім - Валевським. Серазький воєвода Міхал Валевський у 1786-1786 роках на місці згорілого костелу звів нового. Православниму 1780 році допоміг підновити церкву Святої Великомучениці Параскеви. І в 1790-1798 роках заклав розкішний парк, на краю якого спорудив палац дивної краси. Після смерті Міхала Валевського в 1806 році, згорів і палац.. Рештки його розібрали місцеві жителі.
          Після остаточного третього поділу Польщі, коли царська Росія загарбала правобережну Україну, Тучин опинився у складі Ровенського повіту Волинської губернії. Тут з 1803 року діяло парафіяльне однокласне училище.
          Ставши у 1866 році волосним центром, у місті стрімко розвивалися мануфактури. Одна за одною збудовано ще дві ткацькі та дві фарбувальні фабрики, пивоварний завод. Хоча традиційно їх власниками були багаті польські родини, проте на той час їм не дозволялося купувати земельних ділянок. Отже - й розширювати і  виробництво. Це змусило власників у 1890 році Тучин виставити на аукціон. Тоді його придбали російські капіталісти. Одним з яких був князь Трубецькой. На той час у місті стояло 246 жител з населенням 2345 душ.
          Новий власник для себе звів палац, котрий простояв до 1915 року.  Крім того, почалося розширення промислового будівництва, внаслідок чого за станом на 1913 рік тут уже працювало 6 ткацьких фабрик, 4 шкіряних заводи, пивоварня, цегельня, столярна майстерня, 2 млини, кілька кузень. Тоді ж громада розпочала з цегли зводити школу, яка згодом стала називатися «червоною».
          Не обминули давнього містечка й революційні та події війни. Робітники та селяни, підігріті марксистськими прокламаціями, усними виступами агітаторів, чинили супротив своїм роботодавцям, вимагали підвищення заробітків, поліпшення умов життя й праці. Масово такі вимоги висловлювалися у 1905-1907 роках. Проте після цього із зацікавленням зустрінута столипінська земельна реформа, під дією якої селяни викуповували землі у багатих власників, створювали хутірські садиби. Так у 1912 році виникли хутори Полівці та в 1914 році - Чернишне. На той час населення Тучина виросло майже до 7 тисяч осіб.
          З початком Першої світової війни життя для населення погіршилося тим, що багатьох дужих чоловіків забрано на фронти, туди ж відправлялося немало харчів, фуражу для коней. Через голодне та холодне взимку існування, в сім'ях збіднілого населення спалахнули епідемії інфекційних хвороб. Зокрема, в липні 1915 року тут вирувала холера, від якої померли десятки жителів. Політична ситуація також загострювалася. Люди бажали перемін. Тому більшість поселенців радо сприйняли революційні події в Петрограді та відречення царя від престолу.
          Населення містечка не перечило у січні 1918 року встановлення радянської влади, не противилося й австро-німецьким військам, що заполонили Тучин в лютому того ж року. Радо вітало й українське регулярне військо Симона Петлюри. З ним непогано велося аж до приходу більшовицьких полків Червоної армії. Останні підступно роззброїли великий підрозділ петлюрівців, майже повністю фізично знищивши керівний склад і багатьох вояків. Це сталося 22 травня 1919 року.
          Більшовики зразу ж заходилися створювати різноманітні комітети - волосний, бідноти, відділи - земельний, шкільний, матері й дитини, заготівлі хліба для Червоної армії та інші. Тут же облаштували кооператив для допомоги безкінним селянам у обробітку землі, назвавши його «Труд». Таким чином вміло й наполегливо навертали до себе збідніле населення.
          Та укріпитися нова влада не змогла через наступ польських військ, які в серпні 1919 року оволоділи Тучином. Це нове нашестя сприйнялося насторожено і навіть вороже. Немало молодих людей покидали місто і шукали зв'язків з більшовиками. А коли в липні наступного року сюди підійшли загони кавалеристів першої кінної армії Семена Будьонного, багато хто з хлопців влилися у це військо. І разом з іншими воювали проти поляків. Особливо запеклі бої відбулися на північній околиці Тучина та в ближніх селах від нього. У місті розташувався штаб четвертої кавалерійської дивізії, де побували Семен Будьонний та  Клим Ворошилов.
          Після цих боїв ще двічі Тучин переходив з рук в руки ворогуючих сторін. Зрештою поляки взяли верх. Практично з 18 вересня 1920 року на наших теренах запанувала нова довготривала окупація. У ході воєнних дій та різноманітних акцій, надто постраждало місцеве населення та економіка краю. Наприклад, у Тучині на період 1920 року проживало лише 1386 українців та 65 поляків. Однак офіційною мовою стала польська. Усі ті, хто не хотів її визнавати, піддавалися всілякому тиску, аж до грубого насилля. Це сприяло зародженню нового руху опору, на чолі якого стояли підпільні комуністичні та комсомольські осередки.
          Борців за свої права і свободи виловлювали, судили й катували. Так тривало до вересня 1939 року. Тоді ж започаткувалися основи радянської влади. А в 1940 році Тучин став районним центром новоутвореної Ровенської області. Представником - депутатом на Народних зборах західної України, що пройшли у Львові 27-28 жовтня 1939 року був робітник Кирило Прокопчук,  він і голосував за новий адміністративно-територіальний поділ краю. У Тучині він всіляко сприяв конфіскації та розподілу панських і церковних земель, підприємств та рухомого майна поміщиків. Таким чином невдовзі на базі ткацьких та шкіряних заводів було створено промислову артіль. Інші дрібніші виробництва об'єднано у промкомбінат, організовано торфопідприємство, вапнярку. Тоді ж відкрито лікарню, амбулаторію, школу з семирічним терміном навчання. Селянам подавала допомогу у обробітку землі новостворена Антоніївська машино-тракторна станція.
          Дальшому розвитку зашкодила Друга світова війна, яка постукала у двері до громадян Тучина окупаційним чоботом німців на початку липня 1941 року. Війська Гітлера тут себе проявили справжніми загарбниками і тиранами. На час їх перебування пограбовано і зруйновано ткацьку й шкіряну артілі, водяний млин на Горині, олійницю, аптеку, бібліотеку, спалили 36 будинків, поруйнували центр міста.  Крім того на території Тучина окупанти створили концтабір для військовополонених та підозрілих в опорі і гетто для утримання євреїв, де розстріляли близько 3 тисяч осіб.
          На супротив окупантам діяли підпільні загони месників з початку 1942 року УПА розгалужений відділ УПА Степана Трохимчука на псевдо Недоля, та з травня 1943 року організація військовополонених Володимира Захар'єва, яка налагодила згодом звязок з більшовицьким партизанським рухом. Багато корисного зробила у боротьбі з окупантами і українська підпільна молодіжна організація «Юнацтво», яка допомагала своїм старшим побратимам ОУН-УПА. Щоправда, у післявоєнний період з українськими патріотами сталінська влада вчинила надто жорстоко: майже всіх учасників антигітлерівського опору якщо не вбито, то ув'язнено в тюрми на довгі роки, а організатора Недолю привселюдно страчено на майдані у Рівному в 1945 році.
          Повністю від німецьких окупантів звільнено Тучин воїнами 6-ї гвардійської стрілецької дивізії генерала Д.Онупрієнка Червоної армії 16 січня 1944 року. Невдовзі після цього відновили свою роботу радянські та партійні органи влади й управління. Відбудова міст розпочалася знесенням руїн, запуском у дію зупинених підприємств та виробництв. Серед інших важливих об'єктів був і міст через Горинь, якого при окупації, незважаючи на посилену охорону, зруйнували сміливці уже згаданого Степана Трохимчука-Недолі.
          У цей важкий період, коли на вагу золота цінувалися кожні трудові руки, в Тучині була створена каральна група з 50 осіб для виловлювання українських партизанів-січовиків. Це в очах населення підривало авторитет органів внутрішніх справ, викликало не довір'я до радянської влади. Протидія особливо чітко проявися під час масового залучення селян до колгоспів. Практично й процес посувався на суцільних погрозах, насиллі, репресіях.
          З великими потугами лишень у 1949 році в Тучині було створено два колгоспи імені Сталіна та імені Ворошилова. На той час вже було відновлено роботу машино-тракторної станції. Справи з налагодженням сільськогосподарського виробництва посувалися дуже повільно. Для оплати праці хліборобів запроваджено трудодні, на які раз у кінці року видавали по 250-300 грамів зерна і 15-20 копійок грішми. У середньому на кожний трудодень треба було працювати в полі з рання і майже до заходу сонця. Трохи вищими були нормативні розцінки для механізаторів, шоферів, тваринників.  Крім такої підневільної участі, кожний працівник не мав права з дозволу бригадира чи ланкової покинути поле чи не вийти на нього. За подібне порушення трудової дисципліни були запроваджені суворі покарання аж до заведення кримінальної справи...
          У Тучині, який здавна ділився на Новий і Старий, діяло дві сільські ради. Першими керівниками тут були Михайло Рисв'янець, Одарка Мосійчук, Василь Сай, Гнат Панчук та інші. Виходила районна газета «Червоний шлях». Переважна більшість коштів, що надходила до бюджету, використовувалася на розвиток інфраструктури: будувалися державні приміщення виробничого та соціально-культурного призначення, житла, медицини, побуту, поліпшення доріг тощо.  Колгоспи також працювали на розвиток власної матеріальної бази, недостатньо дбаючи про їх трудівників. Невдовзі обидва господарства та таке ж, що діяло у селі Полівці з назвою імені Ленінського комсомолу, об'єдналися під спільною назвою імені Сталіна. І в 1959 році - нове об'єднання, прилучивши до себе і артіль імені Чапаєва, до якого входили села Дроздів, Горбів та Микулин. Тоді ж запроваджено грошову оплату праці тваринників, потім - механізаторів, рільників. Цього ж року було ліквідовано і Тучинський район. Зразу ж механічно місто Тучин перетворилося у село.
          Загалом непогано розбудований колгосп, що володів більше 3600 гектарами сільськогосподарських угідь, в 1961 році було реорганізовано у радгосп під назвою «Тучинський». Першим його директором став Аркадій Саботницький. Через порівняно недовгий період його змінив Іван  Кир'янчук. Село продовжувало розвиватися: здано в експлуатацію навчально-житловопобутовий комплекс школи інтернату, 1964 року відкрито філіал дитячої Гощанської музичної школи, 1968 року здано в експлуатацію просторе приміщення будинку культури, облаштовано бібліотеки, розширено медичні, побутові та торговельні заклади.
          Ще разючіші позитивні зміни у селі та житті його мешканців сталися після 1971 року, коли радгосп очолив невтомний трудівник та ділова людина Микола Зінчук. За його ініціативою радгосп перепрофільовано у елітно-насінницький з назвою імені ХХV з`їзду  КПРС, потім - державне дослідницьке господарство «Тучинське». Спираючись на новітні технології та високоврожайні сорти сільськогосподарських культур, це господарство стало зразковим не тільки на Рівненщині, а й далеко за її межами. Зокрема, врожайність зернових культур зросла з 18 до 55, а картоплі з 65 до 350, цукрових буряків з 166 до 500 центнерів з кожного гектара зайнятих площ.
          Починаючи з 1972 року в радгоспі запровадили звання лауреата щорічної премії на честь до дня народження Леніна. Діяли і інші методи заохочення до наполегливої праці. Із зростанням економіки господарства, розширювалося й будівництво жител, приміщень виробничого та соціально-культурного призначення. За два десятки літ матеріальна база радгоспу не тільки зросла у 5-6 разів, а й індустріалізувалася. За такі успіхи керівнику господарства Миколі Зінчуку присвоєно звання Героя соціалістичної праці, заслуженого працівника сільського господарства України, лауреата Державної премії України.
          Тучин увійшов у ХХІ століття, незважаючи на економічні потрясіння в Україні, облаштованим та впорядкованим. Тут працюють загальноосвітня середня та школа-інтернат, дитячий садок, філіал районної дитячої школи мистецтв, філіал районної лікарні, геріатричний пансіонат, центр народної творчості та дозвіллевої роботи, бібліотека, дві церкви, два молитовні будинки, заклади торгівлі різних форм власності. Тучин має свою сільську раду, тут розміщена центральна садиба елітно-насінницького господарства «Тучинське».
Форма входу
Пошук
Календар
«  Січень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Друзі сайту